Відкрити очі та вуха

 

Діти сироти

Маленькі діти, коли не хочуть бачити щось погане, можуть закрити ручками очі. І оте погане перестає для них існувати. Раз не бачу – значить нема, зникло. Такий собі захист від зовнішнього середовища.

Доросла людина вже розуміє, що коли закрити очі на проблему – вона не зникне. Але якщо проблема не стосується тебе особисто, про неї можна не думати. І тоді вона теж «наче розчиняється» — ну є така біда, але, що мені до того? Спрацьовує самозахист.

Звісно, тема дитячого сирітства в Україні неодноразово піднімається, висвітлюється у ЗМІ, є громадські та благодійні організації, котрі опікуються дітьми-сиротами. Вносять свій вклад великі корпорації, бізнесмени, так. А от для статистики: кожна 50-та дитина в Україні — сирота.

Але для пересічних громадян ця тема – відчужена, вона викликає негативні емоції, тому про це намагаються не думати. Максимум, що зробить більшість – пожертвує певну суму, збере старий одяг.  Я нікого не збираюся осуджувати, це теж допомога, сама так роблю.  І розумію, що можу зробити більше.  Але мені страшно. Страшно порушити своє емоційне благополуччя, страшно прийти і подивитися в очі цих діток. Я пам’ятаю, в якому стані моя мама приходила після добровільних занять з дітками. Зараз вона регіональний координатор ОБСЄ, міжнародної організації, яка в тому числі займається працевлаштуванням дітей-сиріт в Україні (от вдумайтеся… міжнародна організація шукає шляхи для вирішення наших проблем). Чесно, горджуся нею, тим, що вона це може робити.

Дуже хочу теж… і боюся.  Хоча розумію, що це в моїх силах і знаю, як я можу допомогти, і як психолог,  і як представник громадської організації, і просто як людина. Знайти годину-дві часу кілька разів на місяць, щоб прийти і поспілкуватися з дітками, провести з ними заняття, допомогти, навчити. Дуже хочеться вірити, що зможу це зробити, що перестану закривати очі і вуха.

Чому я про це тут пишу? Івано-Франківська область бере участь у реалізації другої фази проекту ОБСЄ «Сприяння працевлаштуванню випускників iнтернатних установ для дітей-сиріт в Україні». Певною мірою я дотична до цього проекту, беру участь у тренінгах, останній з яких відбувся учора, для свідомих представників бізнесу в регіоні. Це дуже важка тема, але якщо відмахуватися від неї, проблема не вирішиться. Є країни, де в принципі нема сирітства, всі дітки, які залишилися без батьків, виховуються у прийомних сім’ях. Маю надію, що колись так буде й на Україні. А поки треба працювати всім, щоб цього досягти

Відкрити очі та вуха: 1 комментарий

  1. Так добре, що ви про це говорите. Якщо про це думаєте, то вже добре, а коли ще й щось робите, то взагалі супер. Мені теж сумно, що в нашій країні так багато дітей, яких залишили на призволяще. Це дуже складна тема, іпитань тут напевне дуже багато. Я мрію, що колись зможу всиновити хоча б одну дитину і виростити як свою. Але є так багато «але», починаючи від банального питання квадратних метрів житла(я зараз навіть на другу дитину не наважилась би, тобто народити) і фінансового питання. До того ж треба щоб і чоловік того хотів. Я вже десь три роки про це думаю. В ідеалі хотіла би, щоб я народила другу дитину і взяти сироту того ж віку, щоб вони росли як двійнята. Хоча вік для мене не є принциповим питанням, взяла б і дорослішу дитину. Але оці «але»… Коли кажу про це рідним, то вони сміються з мене, кажуть що я фантазьорка…А може колись так і буде.

Обсуждение закрыто.